Intermedical journal

ІНТЕНСИВНІСТЬ КАРІОЗНОГО ПРОЦЕСУ, ФУНКЦІОНАЛЬНІ ПОКАЗНИКИ РОТОВОЇ РІДИНИ ТА СОМАТИЧНА ПАТОЛОГІЯ У ЖІНОК-МОНАХИНЬ РІЗНОГО ВІКУ

Ганна Олександрівна Бабеня — 2026-04-03

Вступ. Інтенсивність каріозного процесу у дорослого населення визначається поєднанням вікових, поведінкових, біологічних та соціальних чинників. Жінки-монахині є соціально та поведінково однорідною групою, що дозволяє мінімізувати вплив зовнішніх факторів і об’єктивно проаналізувати вікові особливості стоматологічного здоров’я. Дослідження функціональних характеристик ротової рідини та соматичного статусу цієї когорти дозволяє уточнити роль локальних і системних факторів у формуванні каріозного процесу. Мета дослідження – визначити інтенсивність каріозного процесу та його вікові особливості у жінок-монахинь, а також оцінити зв’язок інтегрального індексу КПВ із швидкістю базальної салівації, типом мікрокристалізації слини та профілем соматичної патології. Матеріали та методи. Обстежено 29 жінок-монахинь віком 25–75 років, яких поділено на три вікові групи за рекомендаціями ВООЗ: 25–44 років (n = 15), 45–59 років (n = 10), 60–75 років (n = 4). Інтенсивність каріозного процесу визначали за індексом КПВ із реєстрацією компонентів К, П, В. Швидкість базальної салівації оцінювали за методом непримусового слиновиділення; ремінералізуючий потенціал слини — за тестом мікрокристалізації з морфологічною класифікацією типів (ІІА, ІІБ, ІІВ, ІІІА, ІІІБ). Соматичну патологію визначали шляхом структурованого опитування. Для статистичних порівнянь застосовано ANOVA або критерій Крускала–Уолліса; кореляції оцінювали за Спірменом (p < 0,05). Результати дослідження. Виявлено чітку вікову тенденцію до зростання інтенсивності карієсу: середні значення індексу КПВ збільшувалися від 17,0 ± 3,9 у групі 25–44 років до 28,8 ± 3,8 у групі 60–75 років (p < 0,01). Основний внесок у вікові відмінності забезпечував компонент «В» (видалені зуби), тоді як активний карієс («К») залишався низьким у всіх групах. Усі монахині мали високі показники компонента «П», що свідчить про санований характер стоматологічного статусу. Показники швидкості базальної салівації та типи мікрокристалізації слини не мали достовірного зв’язку з рівнем КПВ (p > 0,2). Серед соматичної патології переважали ендокринні (37,9 %), серцево-судинні (34,5 %) та опорно-рухові розлади (31,0 %), однак вид соматичної патології не асоціювався з інтенсивністю карієсу (p = 0,96). Висновки. У жінок-монахинь встановлено виражене вікове зростання інтенсивності каріозного процесу, обумовлене переважно накопиченням видалених зубів. Функціональні властивості ротової рідини (швидкість салівації та мікрокристалізація) та наявність соматичної патології не впливали на рівень КПВ. Досліджувана когорта є соціально однорідною, що робить отримані дані цінними для вивчення вікових закономірностей стоматологічного здоров’я та формування профілактичних стратегій.

КЛАСИФІКАЦІЙНІ ПІДХОДИ ДО ВИПАДКІВ ПЕРЕЛОМІВ ЕНДОДОНТИЧНИХ ІНСТРУМЕНТІВ: ПРОПОЗИЦІЇ ФОРМУВАННЯ ПРЕДИКТОРІВ ТА СХЕМИ ПРОГНОСТИЧНОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ УСКЛАДНЕННЯ

Анастасія Михайлівна Білей — 2026-04-03

Вступ. В літературі описані підходи до прогнозування успішності вилучення зламаних ендодонтичних інструментів, які сприяють вибору того чи іншого підходу до менеджменту клінічного випадку, однак досі описані моделі для прогнозування саме ризику розвитку даного ускладнення базуються лише на регресійному опрацюванні даних різних за характеристиками вибірок, що провокує нівелювання можливості генералізації одержаних висновків. Мета дослідження. Проаналізувати існуючі підходи до класифікації випадків перелому ендодонтичних файлів з урахуванням значущості основних факторів впливу, та виокремити категорії та чинники, котрі потенційно могли б бути використані у якості предикторів в структурі прогностичної моделі розвитку ускладнення. Матеріали та методи. Опрацювання відібраних даних здійснювали з використанням багаторівневого аналітичного підходу, який передбачав: порівняльний аналіз різних класифікаційних систем з врахуванням їх дискримінаційної функції та прогностичної цінності; групування факторів ризику за логікою їх походження (клінічні умови, властивості інструмента, параметри проведення лікування); оцінку потенційної ролі окремих змінних як регресорів у мультипараметричних прогностичних моделях; аналіз можливості динамічного перегляду ризику перелому інструмента в процесі лікування. Розробка пропозиції прогностичної моделі оцінки ризику перелому ендодонтичних інструментів ґрунтувалася на поетапному аналітичному опрацюванні даних з метою трансформації описових і асоціативних факторів у формалізовані прогностичні змінні, придатні для подальшого математичного та алгоритмічного моделювання з урахуванням можливостей їх опрацювання із залученням обчислювальних потужностей алгоритмів машинного навчання. Результати досліджень та їх обговорення. Отримані в ході аналізу дані засвідчили про доцільність переходу від статичних критеріїв оцінки зношування інструментів (кількість використань) до динамічних параметрів, що відображають реальні умови навантаження, тривалість функціонування та ступінь взаємодії з дентинними стінками в конкретних анатомічних умовах, котрі можуть бути використані в якості елементів прогностичної моделі. До найбільш стабільно відтворюваних факторів ризику перелому ендодонтичних файлів належать: вираженість і локалізація кривизни кореневого каналу, тип і кінематика рухів інструмента, швидкість обертання, геометричні параметри та металургійні властивості NiTi-файлів, а також досвід оператора й особливості клінічної техніки обробки кореневого каналу. Узагальнення отриманих даних дозволяє виокремити три базові групи детермінант ризику перелому ендодонтичних інструментів: фактори, пов’язані з вихідними клінічними умовами; фактори, обумовлені властивостями та станом інструмента; фактори, асоційовані з процесом лікування та оператором. Дана структуризація є методологічно доцільною основою для побудови багатопараметричної прогностичної моделі розвитку даного ускладнення. Висновки. Проведений аналіз сучасних наукових джерел засвідчив відсутність уніфікованої, прогностично-орієнтованої класифікації випадків перелому ендодонтичних інструментів, оскільки більшість наявних підходів зосереджені переважно на описі локалізації фрагмента та виборі тактики менеджменту ускладнення, а не на оцінці ймовірності виникнення ускладнення як події в ході клінічного лікування. Наявні класифікації пошкоджень і деформацій ендодонтичних інструментів (зокрема, морфологічні та кінематичні) демонструють потенціал для використання окремих категорій як предикторів ризику перелому, однак їх прогностична цінність залишається недостатньо валідованою в умовах багатофакторного аналізу.

АНАЛІЗ РІВНЯ ЛІЗОЦИМУ У ХВОРИХ НА ГАСТРОЕЗОФАГЕАЛЬНУ РЕФЛЮКСНУ ХВОРОБУ ЗАЛЕЖНО ВІД НАЯВНОСТІ ПАТОЛОГІЇ ПАРОДОНТА

Петро Анатолійович Гасюк — 2026-04-03

Вступ. Мурамідаза є компонентом ротової рідини, що покриває слизову оболонку рота, забезпечує захисну функцію слини, супроводжує харчову грудку з навколишнього середовища по шлунково-кишковому тракті. Структура лізоциму, крім ротової порожнини, зустрічається в різних відділах тонкого кишківника, що здійснює захист цієї ланки людського організму. Базуючись на специфічному механізмі дії досліджуваного ферменту до муреїнової оболонки бактерій, можна констатувати про його непряму участь у формуванні імунної відповіді. Мета – визначення та аналіз можливих змін рівня лізоциму у ротовій рідині залежно від форми перебігу гастроезофагеальної рефлюксної хвороби з урахуванням стану слизової оболонки ротової порожнини та пародонтальних тканин. Матеріали та методи. Для визначення активності лізоциму ротової рідини у пробірки поміщали 4,0 мл 0,5% розчину NaCl і 1мл досліджуваного матеріалу. До суміші додавали 1 млрд суспензії M. lyzodecticus, змішували і витримували в термостаті 3 год. при 37◦С. Оптичну щільність проб вимірювали до і після інкубації на фотоелектроколориметрі (ФЕК-М) при довжині хвилі 540 нм. Активність ферменту у слині вираховували за формулою: L = D ͦ - Dˡ / D ͦ × 100 %, де L – активність лізоциму (в %), D ͦ – оптична щільність до інкубації, Dˡ – оптична щільність після інкубації. Результат. Порівнюючи концентрації муколітичного ферменту в ротовій рідині спостерігалося вірогідне зниження рівня лізоциму з наростанням змін в тканинах пародонта, а саме: в групі з гінгівітом на тлі ерозивного ураження гастроезофагеальної рефлюксної хвороби показник був суттєво нижчим за такий у групах з гінгівтом при неерозивній формі (р<0,05) та інтактним пародонтом (р<0,05). По мірі активізації деструктивно-запальних процесів в тканинах пародонта, числовий показник активності ферменту проявилось зростанням у порівнянні з аналогічним при гінгівіті (р<0,05). Висновки. Прогресування запального процесу в тканинах стравоходу зумовлює зниження напруженості неспецифічних чинників захисту, яке проявляється зниженням активності лізоциму ротової порожнини та у подальшому сприяє прогресуванню деструктивно-запальних процесів у пародонті. Свідченням даного твердження є компенсаторне зростання на 5,1 % активності ферменту у ротовій рідині (р<0,05).

РЕТЕНЦІЯ ПОСТІЙНИХ ЗУБІВ У ДИТЯЧОМУ ВІЦІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Оксана Іванівна Годованець — 2026-04-03

Вступ. У статті проведено детальний аналіз сучасних поглядів на проблему ретенції постійних зубів у дітей. Розглянуто основні етіологічні чинники, описано патогенез порушення прорізування. Висвітлено особливості клінічної картини, методи сучасної діагностики та можливі ускладнення, такі як резорбція коренів. Окрему увагу приділено методам профілактики та ефективності інтерцептивного лікування у змінному прикусі. Мета дослідження. Визначити сучасний стан питання щодо етіології, патогенезу та особливостей клінічного перебігу ретенції постійних зубів. Матеріали та методи. Для реалізації поставленої мети було проведено інформаційний пошук та аналіз наукових публікацій у міжнародних наукометричних базах PubMed, Scopus, Google Scholar, ScienceDirect. Результати дослідження. Ретенція проявляється порушенням фізіологічних термінів прорізування внаслідок поєднання місцевих, системних і генетичних чинників. Особливу клінічну значущість має ретенція ікол верхньої щелепи, прогноз лікування якої тісно пов’язаний із просторовою локалізацією коронки зуба відповідно до класифікації Ericson-Kurol. Тривалий безсимптомний перебіг патології зумовлює складність її ранньої діагностики та підвищує ризик розвитку ускладнень, зокрема резорбції коренів суміжних зубів. У зв’язку з цим ключову роль у діагностичному алгоритмі відіграють рентгенологічні методи, насамперед конусно-променева комп’ютерна томографія. Висновки. Ретенція зубів є складною мультифакторною патологією, що потребує раннього виявлення та комплексного підходу до діагностики й лікування.

БОЛЬОВИЙ СИНДРОМ У ПАЦІЄНТІВ ПІД ЧАС ОРТОДОНТИЧНОГО ЛІКУВАННЯ НЕЗНІМНИМИ КОНСТРУКЦІЯМИ ТА МЕТОДИ ЙОГО ОЦІНКИ

Оксана Василівна Клітинська — 2026-04-03

Вступ. Больові відчуття, що виникають під час ортодонтичного лікування, є поширеною реакцією у дітей та дорослих, здатною посилювати стоматологічну тривожність та впливати на результати лікування. Як аномалії прикусу, так і ортодонтичний біль негативно позначаються на якості життя пацієнтів. Мета дослідження – провести аналіз джерел доказової наукової літератури та мета-аналізів стосовно причин виникнення больового синдрому у пацієнтів під час ортодонтичного лікування незнімними конструкціями та методів його оцінки та корекції. Матеріали та методи. Комплексний пошук бібліографічний джерел у міжнародних базах даних PubMed, EMBASE, AMED, ProQuest, CINAHL за ключовими словами, котрі стосуються больового синдрому у пацієнтів під час ортодонтичного лікування брекет-системи, методів оцінки болю та тривожності та механізмів виникнення. Результати. Сучасна ортодонтична наука поступово відходить від суто біомедичної парадигми та інтегрує елементи біопсихосоціальної моделі, у центрі якої перебуває не лише клінічний стан, а й психологічний профіль пацієнта. Таке розширення теоретичного підґрунтя зумовлює необхідність вивчення мотиваційних чинників, емоційного та соціального впливу зубощелепних аномалій, а також особистісних характеристик, що можуть визначати сприйняття власної зовнішності та готовність до тривалого лікування. Висновки. Сучасні дані свідчать про те, що больова чутливість у відповідь на ортодонтичне втручання є переважно психологічно зумовленим феноменом із ключовою роллю катастрофізації болю, тоді як вплив демографічних чинників та поширених генетичних маркерів є мінімальним або відсутнім.

ОРТОДОНТИЧНА ДОПОМОГА В УКРАЇНІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ: СИСТЕМНІ ВИКЛИКИ, РИЗИКИ, ДОСТУПНІСТЬ, ТА АДАПТАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ

Лариса Василівна Корнієнко — 2026-04-03

Вступ. Воєнний стан в Україні спричинив системні зрушення в організації медичної допомоги, що призвело до погіршення доступності населення до планових послуг, зокрема стоматологічних. Ортодонтичне лікування є тривалим, багатоетапним, таким, що потребує регулярного моніторингу. Тому переривання регулярності відвідувань внаслідок переміщення пацієнтів, дефіцит ресурсів і підвищений психоемоційний стрес можуть погіршувати прогноз лікування та підвищувати ризики ускладнень. Мета. Узагальнення сучасних відомостей щодо поширеності зубощелепних аномалій в Україні з акцентом на регіональні дані; визначення організаційних та економічних механізмів надання ортодонтичної допомоги в умовах війни; аналіз клінічних наслідків переривання ортодонтичного лікування; визначення перспектив адаптації лікувальної практики шляхом впровадження телемоніторингу, цифрових технологій та кризостійких протоколів. Матеріали та методи. Використано наративний огляд літератури з пошуком публікацій в базах PubMed/Scopus та релевантних національних джерелах. Включено роботи з ортодонтії, громадського здоров’я, кризової медицини, організації стоматологічної допомоги. Синтезовано дані щодо епідеміології зубощелепних аномалій в Україні, впливу війни на доступність допомоги та механізмів адаптації клінічних протоколів. Результати та обговорення. Дані регіональних досліджень в Україні підтверджують високу поширеність зубощелепних аномалій у дітей та підлітків, що формує значну потребу в ортодонтичному лікуванні. Війна супроводжується документованими атаками на систему охорони здоров’я та порушеннями доступу до медичних послуг, що безпосередньо впливає на планову ортодонтичну допомогу. Основними клінічними ризиками переривання лікування є біомеханічна втрата контролю переміщень, підвищення ризику демінералізації емалі та розвитку захворювань тканин пародонта, а також зниження комплаєнсу. Перспективними адаптаційними підходами є ризик-стратифікація пацієнтів, спрощення протоколів, подовження інтервалів спостереження з контролем безпеки, використання телемоніторингу та цифрових інструментів. Висновки. Ортодонтична служба України в умовах воєнного стану потребує поєднання клінічних і організаційних рішень: забезпечення безперервності лікування, стандартизації дій при вимушених перервах, впровадження цифрового супроводу та врахування психосоціальних чинників.

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ВПЛИВУ П’ЄЗОХІРУРГІЧНОГО ТА РОТАЦІЙНОГО ПРОТОКОЛІВ НА РЕГЕНЕРАЦІЮ КІСТКОВОГО ДЕФЕКТУ ЩЕЛЕП ПРИ ХІРУРГІЧНОМУ ЛІКУВАННІ РЕТЕНЦІЇ ТА ДИСТОПІЇ НИЖНІХ ТРЕТІХ МОЛЯРІВ

Наталія Богданівна Кузняк — 2026-04-03

Вступ. Традиційна методика атипової екстракції передбачає використання ротаційних інструментів із твердосплавними або алмазними борами. Альтернативою виступає п’єзоелектрична хірургія, яка базується на використанні ультразвукових мікровібрацій (24–36 кГц). Незважаючи на вищенаведені позитивні характеристики, що притаманні п’єзохірургії, натепер, на нашу думку, у літературі залишаються недостатньо висвітлені питання віддалених результатів репаративної регенерації кісткової тканини нижньої щелепи в ділянці дефекту за даними денситометрії (Hounsfield units), особливо при складних видаленнях за умов ретенції та медіального або горизонтального положення нижніх третіх молярів. Мета дослідження. Провести порівняльний аналіз результатів застосування ротаційних та п’єзохірургічних методів атипової екстракції ретинованого нижнього третього моляру. Матеріали та методи дослідження. У дослідженні взяли участь 100 пацієнтів, які звернулися за плановою хірургічною допомогою з приводу видалення нижніх третіх молярів. Усі пацієнти були довільно розподілені на дві клінічні групи. 1-ша група (контрольна, n=50) – остеотомія виконувалися за допомогою ротаційних систем. 2-га група (основна, n=50) – для проведення остеотомії використовували п’єзохірургічний апарат. Аналіз інтраопераційних показників. Середня тривалість операції видалення зуба у першій групі склала 22,4±4,1 хв, тоді як у другій групі цей показник був достовірно вищим — 28,6±5,3 хв (p≤0,05). Збільшення часу на 18–22% пов’язане з технічними особливостями роботи п’єзотома, який вимагає повільніших, зворотно-поступальних рухів без надмірного тиску для збереження амплітуди коливань насадки. При аналізі вираженості больового синдрому (за візуально-аналоговою шкалою ВАШ) показав суттєву перевагу п’єзохірургії. Зондування дистальної поверхні другого моляра через 6 місяців показало, що середня глибина кишені у контрольній групі, за умов використання ротаційних систем, становила 4,5±0,7 мм, що можна було вважати ознаками патологічної пародонтальної кишені, тоді як у основній групі, де видалення зуба проводилося за допомогою п’єзотому – 2,8±0,3 мм, що було ознакою фізіологічної норми. Висновки. Атипове видалення нижнього третього моляра із застосуванням п’єзоелектричної технології є більш щадним методом порівняно з традиційною ротаційною технікою, незважаючи на збільшення тривалості оперативного втручання в середньому на 6 хвилин. Застосування ультразвукового методу під час хірургічного втручання достовірно знижує ризик розвитку післяопераційних ускладнень: інтенсивність болю зменшується на 40%, набряк регресують швидше, а ризик розвитку альвеоліту зводиться до мінімуму.

ВИЗНАЧЕННЯ СИЛИ РЕТЕНЦІЇ ЗНІМНОГО ЗУБНОГО ПРОТЕЗА З ОПОРОЮ НА РІЗНУ КІЛЬКІСТЬ МІНІІМПЛАНТАТІВ

Богдан Григорович Михайличенко — 2026-04-03

Вступ. Ретенція є одним з найважливіших факторів успішного користування знімними протезами з опорою на дентальні імплантати, а також умовно знімних протезів. У контексті використання мініімплантатів як опорних елементів, кількість імплантів була запропонована як основна змінна, що впливає на ретенцію протеза, механічну стабільність, довговічність використання та задоволеність пацієнтів Методологія та методи дослідження. Мета дослідження – дослідити в лабораторних умовах силу ретенції фіксаторів для повних знімних протезів з фіксацією на дентальних мініімплантатах при різних варіантах конструкції. Було використано моделі щелеп із чотирма паралельно встановленими мініімплантатами. До акрилової пластини протеза фіксували гільзи-матриці O-ring. Силу ретенції визначали за допомогою тензометричної установки з реєстрацією максимального навантаження при від’єднанні у Ньютонах. Для кожної конфігурації (1, 2 поруч, 2 протилежно, 3 та 4 опори) виконували по 10 вимірювань. Виклад основного матеріалу дослідження. Встановлено поступове зростання сили ретенції зі збільшенням кількості мініімплантатів: 5,31±1,15 Н (1 опора), 9,72±1,81 Н (2 поруч), 11,90±3,17 Н (2 протилежно), 18,45±3,31 Н (3 опори) та 21,73±2,95 Н (4 опори). Тест ANOVA виявив статистично значущі відмінності між групами (p<0,001), парні порівняння показали вірогідну різницю між усіма групами, за винятком двох конфігурацій з 2 імплантатами (p=0,14). Розмір ефекту був великим (η²=0,846), що свідчить про визначальний вплив кількості імплантатів на ретенцію. Отримані дані підтверджують лінійну залежність між числом опор і силою фіксації протеза та узгоджуються з сучасними літературними даними. Збільшення кількості мініімплантатів суттєво підвищує ретенцію, хоча приріст між трьома і чотирма опорами менш виражений. Обмеження дослідження пов’язані з лабораторним характером моделі та відсутністю клінічних факторів, тому результати потребують подальшої клінічної верифікації. Висновки. Застосування двох, трьох та чотирьох опор прогресивно збільшує силу ретенції знімного зубного протеза з опорою на дентальні імплантати. Розташування імплантатів в не сусідніх сегментах зубного ряду при двохопорній конструкції також збільшує силу ретенції, порівняно із розташуванням опор поруч.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТЯГАР ТРАВМАТИЧНИХ УШКОДЖЕНЬ ОКА: МЕТОДОЛОГІЯ ОЦІНКИ ПРЯМИХ І НЕПРЯМИХ ВИТРАТ У СИСТЕМІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

Валерій Дмитрович Беляєв — 2026-04-03

Вступ. Травматичні ушкодження ока становлять значну медико-соціальну проблему через високий ризик інвалідізації працездатного населення та суттєві економічні втрати для суспільства. Щороку у світі реєструють понад 55 мільйонів випадків травм ока різного ступеня тяжкості. Оцінка економічного тягаря травматичних ушкоджень ока вимагає комплексного підходу, який враховує не лише прямі медичні витрати на лікування, а й непрямі витрати, пов’язані з втратою працездатності, зниженням якості життя та соціальною адаптацією постраждалих. Мета дослідження полягає в розробці методології комплексної оцінки соціально-економічного тягаря травматичних ушкоджень ока з визначенням прямих і непрямих витрат у системі охорони здоров’я України. Методи: проведено систематичний аналіз літератури за 2015-2024 роки, вивчено міжнародні методологічні підходи до оцінки економічного тягаря хвороб, проаналізовано статистичні дані Центру медичної статистики МОЗ України та МВС України щодо травматизму за 2020-2023 роки. Використано методи економічного аналізу, моделювання та експертних оцінок. Результати: встановлено, що в Україні щороку реєструється близько 45-50 тисяч випадків травматичних ушкоджень ока, з яких 18-22% призводять до стійкого зниження зору або сліпоти. Розроблено методологічний підхід до розрахунку економічного тягаря, який включає прямі медичні витрати (амбулаторне та стаціонарне лікування, медикаменти, реабілітація), прямі немедичні витрати (транспортування, догляд, соціальна підтримка) та непрямі витрати (втрата продуктивності праці, передчасна смертність, зниження якості життя). За попередніми розрахунками, сукупний економічний тягар травматичних ушкоджень ока в Україні становить понад 2,5 млрд грн щорічно. Висновки: запропонована методологія дозволяє комплексно оцінити соціально-економічний тягар травматичних ушкоджень ока та обґрунтувати доцільність інвестицій у профілактичні програми. Впровадження системи економічного моніторингу травматичних ушкоджень ока сприятиме оптимізації ресурсного забезпечення охорони зору та зниженню економічних втрат суспільства.

ФОРМУВАННЯ НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ З ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я: КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПІДХІД, АКТИВНІ МЕТОДИ ТА ЦИФРОВЕ ОЦІНЮВАННЯ

Валерія Володимирівна Брич — 2026-04-03

Вступ. Громадське здоров’я як міждисциплінарна галузь знань і професійної діяльності потребує модернізації підготовки фахівців, здатних працювати в умовах складності та невизначеності, застосовувати доказовий підхід, ефективно комунікувати зі стейкхолдерами та впроваджувати профілактичні й промоційні втручання на рівні громади. У цих умовах традиційна дидактика, орієнтована переважно на репродуктивне засвоєння матеріалу, не забезпечує формування необхідних компетентностей. Мета дослідження: обґрунтувати та представити модель навчального курсу з громадського здоров’я, що поєднує компетентнісний підхід, активні методи навчання та цифрові інструменти оцінювання. Матеріали та методи. Дослідження виконано у форматі описово-методичного аналізу та педагогічного проєктування навчальної дисципліни. Використано аналіз нормативно-методичних документів і наукових джерел; систематизацію підходів до інструментів навчання та оцінювання. Результати дослідження та їх обговорення. Запропоновано рамку освітнього компоненту «Стратегії та методики викладання громадського здоров’я», що охоплює блоки сучасної дидактики, компетентнісного підходу, педагогічного дизайну курсу, активного та інтерактивного навчання, проблемно-орієнтованого навчання й кейс-методу, проєктного навчання та роботи з громадою, цифрової педагогіки й академічної доброчесності. Ключовим елементом підсумкового оцінювання визначено контрольну модульну роботу у форматі цифрового портфоліо, що реалізується через створення здобувачем освіти Google Classroom із модульною структурою, завданнями, тестуванням, рубриками та політиками доброчесності. Висновки. Представлена модель курсу забезпечує формування педагогічних і професійних компетентностей магістрів громадського здоров’я шляхом інтеграції активного навчання, практикоорієнтованих завдань і цифрових інструментів оцінювання та може бути рекомендована для впровадження в освітніх програмах магістерського рівня.

ЗВ’ЯЗОК МІЖ COVID-19 ТА ВІДДАЛЕНИМИ НАСЛІДКАМИ: АУТОІМУННІ ПАТОЛОГІЇ ТА СИНДРОМ ПОСТКОВІДНОГО СТАНУ (LONG COVID). СТРАТЕГІЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА ПРОФІЛАКТИКИ

Роман Юліанович Грицко — 2026-04-03

Вступ. Перехід пандемії COVID-19 в ендемічну фазу не зняв із порядку денного проблему тривалих наслідків інфекції SARSCoV-2. Значне медико-соціальне навантаження на системи охорони здоров’я у всьому світі формується через синдром постковідного стану (Long COVID) та потенційне зростання ризику дебюту або прогресування аутоімунних захворювань. Мета дослідження. Синтез сучасних міждисциплінарних знань щодо імунопатогенетичних механізмів, що опосередковують зв’язок між перенесеною коронавірусною інфекцією та розвитком тривалих патологічних станів. Матеріали та методи. Дослідження ґрунтується на критичному аналізі актуальної наукової літератури, даних міжнародних клінічних досліджень та результатів власних наукових напрацювань авторів. Результати досліджень та їх обговорення. Основні механізми патогенезу: Роль персистенції вірусних антигенів, утворення широкого спектру функціональних аутоантитіл, феномен молекулярної мімікрії, а також стану хронічного системного запалення та ендотеліальної дисфункції. Концепція оцінки та реабілітації: На основі аналізу сформовано концепцію багатовимірної оцінки пацієнтів з Long COVID. Запропоновано структуровану, багатопрофільну та персоналізовану програму поетапної реабілітації, що інтегрує неврологічну, кардіореспіраторну, м’язово-скелетну та психологічну підтримку з обов’язковим врахуванням ризику розвитку післянавантаженого знеможення (post-exertional malaise). Організаційні заходи: Окреслено ключові організаційні заходи для системи охорони здоров’я, спрямовані на створення ефективної інфраструктури для діагностики, реабілітації та динамічного спостереження. Перспективи профілактики: Розглянуто перспективи застосування інноваційних технологій, зокрема наноад’ювантів, для модуляції імунної відповіді та профілактики віддалених ускладнень. Висновки. Підкреслюється необхідність постійного моніторингу циркуляції нових варіантів SARS-CoV-2 та еволюювання ефективності наявних і розроблюваних профілактичних та лікувальних інтервенцій для подолання тривалого наслідку пандемії. Підсумовано критичну потребу в міждисциплінарному підході до ведення пацієнтів з Long COVID та адаптації системи охорони здоров’я до довгострокових викликів після пандемії.

ОПТИМІЗАЦІЯ ЛОГІСТИЧНИХ ТА КЛІНІЧНИХ АСПЕКТІВ РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО МАРШРУТУ ПЕРЕДЧАСНО НАРОДЖЕНИХ ДІТЕЙ

Марія Владиславівна Дністрянська — 2026-04-03

Вступ. Актуальність теми зумовлена тим, що виживання глибоко недоношених дітей ставить нові виклики щодо мінімізації їхньої інвалідизації та покращення якості життя. Головною проблемою є відсутність чіткої логістичної координації між етапами виходжування та реабілітації, що призводить до втрати «золотого часу» та розриву у наданні допомоги. Часто батьки опиняються в «інформаційному вакуумі», а реабілітація починається із запізненням. Мета дослідження – обґрунтувати та розробити оптимізовану модель реабілітаційного маршруту, яка поєднує логістичну ефективність (швидке та безпечне переведення) із клінічною доцільністю (ранній початок втручання). Матеріали та методи. Базою дослідження є КНП «Вінницька обласна дитяча клінічна лікарня Вінницької обласної Ради». Вибірка: 100 передчасно народжених дітей (гестація 28–34 тижні, вага <1500 г), розподілених на основну (50 дітей) та контрольну (50 дітей) групи. Впроваджено трирівневу систему логістики (ВІТН – перехідний етап – амбулаторний супровід) та специфічні клінічні рішення: позиціонування («гніздування»), сенсорний захист (контроль шуму/світла) та навчання батьків («Школа батьків»). Результати. В основній групі втручання починалися на 5-ту добу життя, тоді як у контрольній – на 14-ту (різниця у 9 днів є статистично значущою). Тривалість госпіталізації скоротилася в середньому на 8 днів завдяки швидшій стабілізації та налагодженню смоктального рефлексу. У дітей основної групи частота виражених рухових порушень у віці 1 року була на 18% нижчою, а когнітивний розвиток за шкалою Бейлі відповідав нормі. Рівень тривожності матерів знизився на 25% завдяки залученню до процесу догляду. Висновки. Впровадження оптимізованої моделі підтвердило ефективність раннього втручання ще на етапі реанімації. Використання «золотого вікна» нейропластичності покращує нейросенсорний прогноз та зменшує ризик інвалідизації. Крім клінічного ефекту, модель забезпечує економічну вигоду для лікарні (скорочення ліжко-днів) та успішну інтеграцію батьків у процес реабілітації.

ХАРАКТЕРИСТИКА СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ОФТАЛЬМОЛОГІЧНОЮ ДОПОМОГОЮ ДИТЯЧОМУ НАСЕЛЕННЮ

Андрій Васильович Ілько — 2026-04-03

Вступ. Стаття присвячена актуальній проблемі сучасної системи охорони здоров’я України на даному етапі функціонування системи управлінню офтальмологічною допомогою дитячому населенню. Метою статті є представлення та характеристика розробленої системи управління офтальмологічною допомогою дитячому населенню. У методологічній частині застосовано системний підхід та структурно-логічний аналіз, який передбачав узагальнення та систематизацію сучасних підходів до організації офтальмологічної допомоги дитячому населенню. Виклад основного матеріалу містить характеристику сучасної системи управління офтальмологічною допомогою дитячому населенню яка базується на чинній законодавчій базі України з використанням рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров’я. Представлена система включає об’єкт та суб’єкт управління та блок наукового регулювання. Висновки. підкреслюють необхідність системного підходу до організації та управління офтальмологічною допомогою дитячому населенню для забезпечення доступності та якості офтальмологічної допомоги дітям.

КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПРОФІЛЬ ФАХІВЦЯ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВʼЯ: МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ТА УКРАЇНСЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ

Іванна Іванівна Корнаш — 2026-04-03

Вступ. Сучасна трансформація системи громадського здоров’я в Україні та інших країнах супроводжується зростанням вимог до професійної готовності кадрового потенціалу (public health workforce). Водночас зберігається розрив між рамками компетентностей і реальними потребами практики, зокрема у сферах лідерства, комунікації та системного мислення. У цьому контексті формування цілісного компетентнісного профілю фахівця громадського здоров’я розглядається як інструмент узгодження освіти, професійної діяльності та потреб системи громадського здоров’я. Метою дослідження є аналіз зарубіжного досвіду формування компетентнісних рамок фахівця громадського здоров’я та стан розвитку даного питання в Україні. Матеріали та методи. В дослідженні застосовано системний підхід із використанням контент-аналізу та компаративного аналізу міжнародних і національних нормативних документів, а також узагальнення сучасних наукових публікацій з проблематики підготовки кадрів для системи громадського здоров’я. Виклад основного матеріалу містить узагальнення міжнародного та українського досвіду формування компетентнісних рамок спеціалістів у сфері громадського здоров’я та характеристику ключових доменів компетентностей фахівця громадського здоров’я. Показано наявність розривів між рамками компетентностей і практичними потребами системи, зокрема у сферах лідерства, комунікації та системного мислення. Висновки. Застосування компетентнісного підходу у формуванні профілю фахівця громадського здоров’я сприяє подоланню розривів між рамками компетентностей і практичними потребами системи. Аналіз міжнародного досвіду засвідчує важливість адаптації моделей до національного контексту як передумови посилення кадрового потенціалу системи громадського здоров’я.

СОЦІАЛЬНО-ПОВЕДІНКОВІ ПАТЕРНИ НАСЕЛЕННЯ ЯК ПРЕДИКТОРИ ТРАВМАТИЧНИХ УШКОДЖЕНЬ ОКА: РЕЗУЛЬТАТИ ПОРІВНЯЛЬНОГО АНАЛІЗУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Наталія Володимирівна Медведовська — 2026-04-03

Вступ. Щороку реєструється близько 200 тисяч випадків очних травм, з яких понад 15% призводять до стійкого зниження зору або повної сліпоти. Поведінкові фактори відіграють провідну роль у виникненні очних травм, проте їх регіональні особливості та прогностичне значення в умовах України залишаються недостатньо вивченими. Мета: з’ясувати регіональні відмінності в соціально-поведінкових патернах населення України та визначити їх прогностичне значення для виникнення травматичних ушкоджень ока. Матеріали та методи: проведено дослідження у тринадцяти областях України, які представляють п’ять географічних макрорегіонів: західний, східний, центральний, північний та південний. Використано дані офіційної статистики МОЗ України про 187 452 випадки очних травм за 2020-2023 роки. Проведено анкетування 3 456 респондентів віком 18-65 років методом випадкової вибірки. Проаналізовано 1 587 медичних карт пацієнтів з очних травмами у профільних стаціонарах. Анкета включала 45 питань про освітній рівень, професійну діяльність, частоту використання засобів індивідуального захисту, звички споживання алкоголю, самооцінку рівня обізнаності про правила безпеки. Застосовано кореляційний аналіз Пірсона, логістичну регресію для визначення предикторів, кластерний аналіз методом k-середніх. Статистичну обробку виконано в IBM SPSS Statistics версія 29. Дослідження виконане з дотриманням принципів Гельсінської декларації. Результати: виявлено суттєві міжобласні відмінності у частоті очних травм (від 16,2 до 30,8 на 10 тис. населення). Відсутність вищої освіти підвищує шанси травмування у 2,4 рази (OR=2,41; p<0,001), нерегулярне використання засобів захисту – у 3,8 рази (OR=3,79; p<0,001), споживання алкоголю – у 3,2 рази (OR=3,24; p<0,001). Кластерний аналіз виділив дві групи областей з різними поведінковими патернами. Використання засобів індивідуального захисту при виробничих травмах становило лише 23,8% випадків з варіацією від 41,4% у Львівській області до 10,9% у Херсонській області. Висновки: соціально-поведінкові характеристики населення є ключовими предикторами очних травм. Виявлена кластеризація областей дає змогу розробляти диференційовані профілактичні стратегії для різних регіонів України, що підвищить ефективність втручань.

ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯМ З БОЙОВИМИ УШКОДЖЕННЯМИ ЗОРОВОГО АПАРАТУ

Борис Іванович Паламар — 2026-04-03

Мета: проаналізувати сучасні підходи до організації етапної медичної допомоги військовослужбовцям з травматичними ушкодженнями ока та розробити оптимальну систему надання спеціалізованої офтальмологічної допомоги в умовах воєнного часу. Матеріали і методи. Проведено систематичний аналіз вітчизняних та зарубіжних публікацій за 2019-2024 роки, присвячених організації медичної допомоги при бойових травмах ока. Використано бібліосемантичний, системно-аналітичний методи та метод експертних оцінок. Проаналізовано статистичні дані щодо структури та характеру офтальмотравм під час воєнних конфліктів в Україні за період 2022-2024 років. Результати. Встановлено, що частота травматичних ушкоджень ока в структурі бойової травми становить 8-12%. Визначено основні етапи надання допомоги: догоспітальний (перша медична, долікарська, перша лікарська допомога), госпітальний (кваліфікована та спеціалізована медична допомога) та реабілітаційний. Розроблено алгоритм сортування постраждалих залежно від характеру травми: проникаючі поранення з витіканням внутрішньоочного вмісту, контузії з внутрішньоочним крововиливом, опіки хімічними речовинами, закриті травми без порушення цілісності очного яблука. Обґрунтовано необхідність мультидисциплінарного підходу при поєднаних травмах. Запропоновано оптимізовану систему етапної допомоги з використанням телемедичних консультацій, мобільних офтальмологічних бригад та спеціалізованих центрів мікрохірургії ока. Висновки. Ефективна організація медичної допомоги військовослужбовцям з травматичними ушкодженнями ока потребує чіткої координації на всіх етапах евакуації. Впровадження сучасних протоколів сортування, раннього спеціалізованого лікування та комплексної реабілітації дозволяє зберегти зір у 65-70% випадків проникаючих поранень та у 85-90% випадків контузій ока. Запропонована система організації медичної допомоги сприяє зниженню рівня інвалідизації та підвищенню відсотка повернення військовослужбовців до строю.

РОЛЬ ІНСТИТУЦІЙ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я У ФОРМУВАННІ РЕГІОНАЛЬНИХ СТРАТЕГІЙ ПРОФІЛАКТИКИ ОФТАЛЬМОТРАВМ

Рената Юріївна Погоріляк — 2026-04-03

Вступ. В сучасних умовах реформування системи охорони здоров’я особливої ваги набуває роль інституцій громадського здоров’я, які формують політику, координують міжвідомчу взаємодію та забезпечують доказову основу для прийняття управлінських рішень. Мета: дослідити роль інституцій громадського здоров’я у формуванні регіональних стратегій профілактики офтальмотравм, визначити інституційні механізми та оцінити їх ефективність у зниженні частоти травм органа зору. Матеріали і методи. Проведено моделювання функціонування системи громадського здоров’я у п’яти регіонах України, які відрізнялися рівнем інституційної спроможності. Використано епідеміологічний аналіз, контент-аналіз нормативних документів, оцінку кадрового та організаційного потенціалу центрів громадського здоров’я. Статистичну обробку здійснено з використанням дескриптивної статистики, кореляційного аналізу та кластеризації. Дослідження виконано на узагальнених даних із дотриманням етичних вимог. Результати. Встановлено, що окремі регіони з високою інституційною спроможністю демонструють на 27% нижчі показники офтальмотравматизмую Ефективність профілактики зумовлена наявністю регіональних програм спеціалізованої медичної допомоги, системним моніторингом ризиків травм ока, міжсекторальною взаємодією освіти, охорони праці та органів місцевого самоврядування) та відповідним кадровим потенціалом центрів громадського здоров’я. Методом статистичного моделювання підтверджено значущість інтегрованих підходів до формування стратегій профілактики офтальмотравм, рекомендованих ВООЗ. Висновки. Інституції громадського здоров’я є ключовим елементом формування регіональних стратегій профілактики офтальмотравм. Посилення їх інституційної спроможності та міжсекторальної взаємодії спрямоване на забезпечення стійкості профілактичних заходів і зниження рівня травматизму.

МЕТАБОЛІЧНО-АСОЦІЙОВАНА СТЕАТОТИЧНА ХВОРОБА ПЕЧІНКИ В СИСТЕМІ НЕІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ: ВИКЛИКИ ДЛЯ ГРОМАДСЬКОГО ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ

Сніжана Василівна Фейса — 2026-04-03

Вступ. Метаболічно-асоційована стеатотична хвороба печінки (МАСХП, MASLD) є найпоширенішою хронічною патологією печінки та вагомою складовою глобального тягаря неінфекційних захворювань. Висока поширеність ожиріння, цукрового діабету 2 типу, серцево-судинних захворювань і ризикового споживання алкоголю зумовлює особливу актуальність проблеми МАСХП для системи охорони здоров’я України. Мета. Проаналізувати МАСХП як компонент неінфекційних захворювань в Україні з позицій медичних аспектів та в системі громадського здоров’я із врахуванням сучасних рекомендацій MASLD-2024. Матеріали і методи. Проведено аналітичний огляд національних стратегічних і статистичних джерел (STEPS-2019, Стратегія розвитку системи охорони здоров’я України до 2030 року), а також сучасних міжнародних клінічних настанов і рекомендацій (EASL– EASD–EASO, WHO, ESC). Застосовано методи порівняльного аналізу, синтезу та узагальнення даних. Результати та їх обговорення. Встановлено, що Україна характеризується високою поширеністю надмірної маси тіла й ожиріння, значним кардіометаболічним ризиком та суттєвим впливом алкоголю, що створює сприятливі умови для розвитку і прогресування метаболічно-асоційованої стеатотичної хвороби печінки. Порівняно із країнами Європи, зазначені фактори ризику є не менш вираженими, тоді як профілактичний потенціал первинної медичної допомоги залишається недостатньо реалізованим. Концепція MASLD-2024 підкреслює доцільність інтегрованого підходу з фокусом на раннє виявлення та стратифікацію ризику фіброзу. Висновки. Метаболічно-асоційовану стеатотичну хворобу печінки слід розглядати як системну проблему неінфекційних захворювань і пріоритет громадського здоров’я в Україні. Посилення профілактики, раннього виявлення та міждисциплінарної взаємодії на рівні первинної медичної допомоги є ключовими напрямами зменшення тягаря захворювання.

РОЛЬ РОДИННОГО ФАКТОРУ У ФОРМУВАННІ ФІЗИЧНОЇ АКТИВНОСТІ ШКОЛЯРІВ СІЛЬСЬКОЇ МІСЦЕВОСТІ: РЕЗУЛЬТАТИ ОПИТУВАННЯ БАТЬКІВ

Гретта Лайошовна Шепелла — 2026-04-03

Вступ. Глобальне зниження рівня фізичної активності дітей є однією з актуальних проблем громадського здоров’я, що посилюється впливом соціально-економічних та безпекових чинників. Сімейне середовище розглядається як ключова детермінанта формування рухової поведінки дитини та її мотивації до фізичної активності. Мета дослідження. Дослідити роль родинного фактору у формуванні фізичної активності школярів сільської місцевості проживання та методи мотивації дітей батьками. Матеріали та методи. Дослідження проведено серед батьків учнів 5–9 класів шкіл сільських населених пунктів Закарпатської області шляхом онлайн-анкетування (Google Forms). Участь була добровільною та анонімною. Використано бібліосемантичний, соціологічний, статистичний та графічний методи. Загальна кількість респондентів – 867 (96% жінок, 4% чоловіків). Результати дослідження та їх обговорення. Майже половина батьків (47,9%) оцінюють фізичну активність своєї дитини як достатню, 34,5% – як часткову; 15,5% вважають, що діти потребують підвищення рівня активності, 2,2% – що дитина взагалі не є фізично активною. Лише 25,6% респондентів правильно зазначили рекомендовану норму активності («не менше 60 хвилин на день»), тоді як 28,8% вказали на відсутність мінімальної норми. Основними бар’єрами для підтримки активності дітей батьки визначили брак часу (35,4%), завантажений робочий графік (33,7%), відсутність інтересу (31,9%) та проблеми зі станом здоров’я (27,7%). Більшість опитаних (76,7%) вважають родину основною відповідальною за фізичну активність дитини, однак 70,8% батьків не займаються спортом; лише 27% займаються спортом разом із дітьми. Найпоширенішими методами мотивації є підтримка та схвалення (72,5%) і розмови про важливість активності для здоров’я (55,6%). Висновки. Отримані результати підтверджують провідну роль родини у формуванні фізичної активності дітей, водночас виявляють дефіцит батьківської обізнаності щодо рекомендацій і недостатню регулярність спільних активностей, що обґрунтовує необхідність сімейно-орієнтованих освітньо-мотиваційних інтервенцій.

САНІТАРНО-ГІГІЄНІЧНИЙ СТАН ҐРУНТУ ЗА МІКРОБІОЛОГІЧНИМИ ПОКАЗНИКАМИ: ДАНІ МЕТАГЕНОМНОГО ТА КУЛЬТУРАЛЬНОГО АНАЛІЗІВ

Надія Юріївна Бобрик — 2026-04-03

Вступ. В умовах посиленого техногенного навантаження та релокації підприємств моніторинг санітарно-гігієнічного стану ґрунтів є критично важливим для екологічної безпеки регіону. Наявна нормативна неврегульованість та обмеженість класичних методів аналізу створюють необхідність впровадження сучасних молекулярно-генетичних підходів для об’єктивної оцінки територій. Мета. Робота спрямована на оцінку санітарно-гігієнічного стану техногенно змінених ґрунтів Закарпаття із застосуванням традиційних культуральних та сучасних метагеномних методів. Матеріали та методи. Об’єктами дослідження стали зразки ґрунту в зоні впливу лісохімкомбінату та залізничного транспорту, відібрані у червні 2025 року. Методологія включала класичний посів на селективні середовища та метагеномне секвенування ділянок 16S рРНК з подальшим функціональним прогнозуванням за допомогою бази FAPROTAX. Результати. Встановлено, що загальне мікробне число у техногенних зонах суттєво перевищує контроль, проте прямих ознак свіжого фекального забруднення не виявлено (колі-індекс <1000 КУО/кг). Метагеномний аналіз зафіксував у техногенних ґрунтах удвічі вищий вміст нітрифікаторів, що свідчить про інтенсивні процеси самоочищення, а також виявив функціональні групи потенційних патогенів (Burkholderiales, Aquabacterium, C. perfringens), які вказують на потенційну епідемічну небезпеку та давнє забруднення. Висновки. Поєднання класичних і метагеномних методів забезпечує високу точність гігієнічної оцінки, виявляючи приховані зміни в структурі мікробних спільнот техногенних територій. Отримані дані підкреслюють необхідність модернізації системи моніторингу та включення генетичних показників до протоколів санітарно-епідеміологічного контролю ґрунтів.

НАУКОВО-КЛІНІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ МУЛЬТИДИСЦИПЛІНАРНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ПРИ ЗАПАЛЬНИХ ЗАХВОРЮВАННЯХ КИШЕЧНИКА: СИНЕРГІЯ ФІЗИЧНОЇ АКТИВНОСТІ, КІНЕЗІОТЕРАПІЇ ТА БАЛЬНЕОТЕРАПІЇ

Олена Анатоліївна Дуло — 2026-04-03

Вступ. Сучасна стратегія ведення пацієнтів із запальними захворюваннями кишечника (ЗЗК) зміщується в бік мультидисциплінарного підходу, де немедикаментозні методи стають невід’ємною частиною терапії. Фізична реабілітація розглядається не лише як допоміжний засіб, а як інструмент патогенетичного впливу на активність хвороби та якість життя пацієнтів. Мета роботи. Систематизація наукових доказів щодо ефективності фізичних вправ, кінезіотерапії та бальнеотерапії у комплексному лікуванні ЗЗК, а також розкриття біомедичних механізмів їхньої дії на системному та молекулярному рівнях. Результати та їх обговорення. У статті детально аналізуються ключові шляхи терапевтичного впливу фізичної активності. Описується імуномодулятивний ефект за рахунок секреції протизапальних міокінів (IL-6, IL-10) скелетною мускулатурою, що зміщує баланс у бік класичної протизапальної сигналізації. Спостерігається вплив на бар’єрну функцію через відновлення цілісності кишкового епітелію та зміцнення щільних з’єднань (tight junctions), що призводить до зниження рівня системної ендотоксемії (LPS) на 30–40%. Збільшення біорізноманіття мікробіоти та стимуляція росту фаваротелійних бактерій, що синтезують коротколанцюгові жирні кислоти. Відбуваються зміни психоемоційного статусу шляхом зниження рівня кортизолу та активації синтезу ендорфінів, що призводить до зменшення проявів депресії та тривоги на 30–45%. Систематичні огляди та РКВ підтверджують, що регулярні структуровані навантаження сприяють зниженню активності захворювання на 25–40% та підвищенню щільності кісткової тканини на 15–25%, що є критичним для профілактики остеопорозу при ЗЗК. Бальнеотерапія та специфічні форми кінезіотерапії дозволяють ефективно коригувати дискінетичні порушення кишечника та зменшувати больовий синдром. Висновки. Інтеграція індивідуалізованих програм фізичної активності та бальнеотерапії в клінічні протоколи є доказовим методом досягнення стійкої ремісії та запобігання системним ускладненням. Програма реабілітації повинна бути адаптована до фази захворювання (ремісія, легке або активне загострення).